21. 02 - відбудуться онлайн уроки
Хто росте у парку
У
великому місті був маленький парк із озерцем.
У
парку росло одинадцять великих дерев і один малий паросток. Він мав тонке
стебельце і два листочки. Йому подобалося, коли надвечір падав теплий дощ, і не
подобалася холодна роса уранці.
У
парку гуляли великі й маленькі люди. Доріжками чалапали голуби й ворони. У
траві повзали мурашки, сонечка й пурхали метелики. Вони були схожі одні на
одних.
Маленькі
люди — на великих, голуби — на голубів, ворони — на ворон, мурашки — на
мурашок, сонечка — на сонечок, а метелики… Ну, метелики були різні, але всі
мали по чотири кри́льця, по два вусики і по шість лапок.
«Цікаво,
а хто з мене виросте? На кого я схожий?» — подумав паросток і взявся розглядати
дерева навколо.
—
Може, я схожий на тебе? — запитав у БЕРЕЗИ.
Але
у берези кора біла, гладенька, а на ній — темні й шереха́ві *1 плями.
Навесні вона надіває сережки.
Ось такі.
І дає сік. Авжеж, сік! Його збирають
просто зі стовбура.
Сік прозорий і дуже
корисний.Листячко береза має дрібне, а гілля — як тоненькі батіжки́.
Ось такі.
— Ні, — хитнулася береза, — ти на мене не схожий.
То,
може, на тебе? - паросток задивився на ДУБА.
Та
дуб - кремезний і розлогий, і кора в нього шорстка, темно-сіра.
І
листочки такі,хвилькою - раз, два, три, чотири, п'ять, і знову - раз, два, три,
чотири, п'ять.
А
восени на дубі виростають жолуді.
Ось
такі.
Їх
полюбляють білки - ховають собі на зиму у дуплах. І дикі кабани полюбляють теж
- ну але вони у парках не водяться.
-
Ні, - зашумів дуб, - ми з тобою ду-у-же різні.
- Ну
то, може, на тебе? - паросток зиркнув на ГОРОБИНУ.
Але
горобина - тонка-тоненька. Весною на її гіллі з'являються білі кетяги цвіту.
Гарні, та от біда: пахнуть недуже смачно - фу-у-у! Проте бджолам, здається,
вони все одно подобаються. А восени на горобині гойдаються червоні кетяги ягід.
Точніше - руді.
Ось такі.
Терпкі,
якщо їх розкусити. Зате пташки ласують ними цілу зиму. І дякують, якщо чемні.
-Ні,
ні, ні, - усміхнулася горобина. - Ти не мій паросток, точно знаю.
Порозмовлявши з березою, дубом,
горобиною, паросток звернувся до інших дерев — липи, клена, ясена, явора,
каштана, тополі і верби. Але він ні на кого з них не був схожий. І ось
нарешті...
— Ой, твої листочки такі ж, як у мене! —
здивувався паросток. — Як тебе звуть?
— Я — ГІ́НКГО.
— Гін-к-го? Гін-кго?
— Авжеж, гі́нкго. Це слово означає «срібний абрикос», то можеш називати мене
так.
— Краса-а-а... І я на тебе схожий?!
— Так. Ти схожий на мене, бо ти — мій паросток. Я чекало на тебе багато-багато
років. Тепер я щасливе. Бо щастя — це знайти у цьому світі когось схожого на себе. Хоча
б листочками, хоча б тріщинками на корі…